У «Подорожах Гуллівера», вперше виданих у 1726 році, Джонатан Свіфт описав машину, яка могла автоматично складати тексти без участі освіченого автора. Через три століття цей сатиричний винахід почали порівнювати з сучасними великими мовними моделями, хоча сам письменник, звісно, не намагався передбачити появу штучного інтелекту.
Незвичайний пристрій з’являється у третій частині роману, коли Гуллівер потрапляє до Великої академії Лагадо. Там науковці займаються дивними й часто абсурдними проєктами, тоді як саме місто потерпає від бідності.
Одним із таких винаходів була велика конструкція з дерева та дроту, призначена для створення текстів. Її автор стверджував, що завдяки машині навіть людина без спеціальної освіти зможе писати книжки з філософії, математики, політики, права та інших наук.
Механізм постійно перемішував слова у випадковому порядку. Учні переглядали отримані комбінації, шукали серед них фрагменти, схожі на осмислені речення, а потім передавали їх писарям.
Розробник машини сподівався, що таким способом згодом можна буде накопичити знання з усіх галузей науки. Для масштабування проєкту він хотів отримати гроші на створення ще 500 подібних пристроїв, хоча їхня практична користь залишалася недоведеною.
Саме ця деталь і стала однією з причин сучасних порівнянь із ШІ. Машина могла продукувати текстові комбінації, але не розуміла їхнього змісту і не могла перевірити, чи є отримана інформація правильною.
Подібність із великими мовними моделями бачать у відокремленні генерації тексту від людського розуміння його змісту. Водночас ідеться лише про сучасну інтерпретацію сатири Свіфта, а не про буквальний прогноз появи чат-ботів.
Головною мішенню письменника були проєкти, які поглинали великі ресурси, але не давали очевидної користі. Через образ академії він висміював відірвані від реальності наукові експерименти та надмірну віру в механічні способи отримання знань.
У «Подорожах Гуллівера» є й інший знаменитий збіг із майбутніми відкриттями. Свіфт згадав два супутники Марса задовго до того, як астрономи офіційно відкрили Фобос і Деймос.
Ці супутники виявили лише у 1877 році — через 151 рік після першої публікації роману. При цьому Свіфт навів навіть приблизні характеристики їхнього руху навколо Марса.
Дослідники пояснюють цей збіг знаннями письменника про закони Кеплера та астрономічні уявлення його часу. На основі вже відомих закономірностей він міг припустити існування двох супутників Марса ще до їхнього реального відкриття.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover